У процесі історичного розвитку сім’я як основна ланка суспільної і соціальної організації людей постійно набувала певного досвіду адаптації в природно-матеріальних умовах і у формуванні духовного світу. Останній значною мірою матеріалізувався в морально-етичній, фольклорній, господарській і побутовій культурі народу, що забезпечувало творення родинних виховних традицій, звичаїв, які є най стійкішими елементами виховних етнопедагогічних систем. Родинні традиції, звичаї і обряди найліпше відображали досвід виховання дітей кожного народу. Розвиненість тривких родинно-сімейних, побутових і культурних традицій свідчить про високий рівень формування етносу, національності. У дитинстві й підлітковому віці діти сприймають багато народних традицій ще не усвідомлено, в ігровій діяльності, що сприяє легкості й безпосередності їх засвоєння. В цьому й полягає особлива роль народних традицій, за допомогою яких значною мірою формується особистість людини. Це водночас є змістом, умовою і формою як національного, так і загальнолюдського виховання. Адже особливості національного виховання можна передати лише змістом і засобами національного, що надає оригінальності й неповторності у формуванні особистості дитини. За своєю структурою свята та обряди – це не тільки форма дозвілля. В них закодовано всі найосновніші етнопсихічні, психологічні й етнічні генограми. Засвоюючи їх з раннього віку, людина формує не тільки стереотипні дійства, а й світоглядні структури. Народний досвід виробив цілу систему таких кодових форм. Їхні початки закладено ще в колискових піснях. Тут елементи і поетичного світогляду, і шанобливе ставлення до людини та природи, першоабетка математичного мислення, поважання праці, лицарства, працелюбства, історичного родоводу. Мужніючи, обрядова структура відповідно нарощувала й духовний потенціал. Кожна вікова група мала чітко вивершене дійство, за допомогою якого формувалися світоглядні символи і моральні потенції індивіда зокрема, і колективу в цілому.
Важливу роль у виробленні культури і духовного життя відіграють сімейні традиції. Вони підтримуються не юридичними актами, а силою суспільної думки. Багато з них, удосконалюючись, стають правилами, нормами, важливими прискорювачами суспільного прогресу. Традиції кожної сім’ї мають свої особливості. Добрі традиції згуртовують сім’ю, дають змогу зберегти ті зерна розумного, доброго, вічного, завдяки яким життя стає цікавішим і кориснішим. За давньою традицією сімейному та родинному спілкуванню присвячувались усі п’ятниці, неділі і цілий список народних свят. У дні, вільні від роботи, коли на задній план відходили щоденні турботи, люди дбали про своє духовне збагачення, і це була відповідна філософія сімейного дозвілля. Шляхом вдалого застосування національних традицій зверталась увага на духовність в сімейному дозвіллі, його форми і обряди. Слова святість, святий і свято – одного кореня. Свято для душі, радість у домі – це те, на чому тримається сім’я, особливо в наш час. Саме під час такого спілкування з дітьми засвоюються основи моральності, духовності і милосердя. Ось що нам треба відновлювати на сучасній основі, на рівні пізнавальному і обрядовому, вводити в побут. Нам українцям, належить повернути втрачене, а саме ту радість родинного колективного співпереживання під час проведення обрядових дій, свят тощо. Адже, усе сімейне життя в минулому супроводжувалось різноманітними обрядами та ритуалами, котрі в образно-символічній формі означали певні етапи життя людини і окремі стадії розвитку сім’ї. Це дає стабільність дитині в формуванні психіки, включенні в соціум, відчутті значущості та підтримки.
Джерело:
https://ukr-socium.org.ua/wp-content/uploads/2005/01/72-82__no-1__vol-6__2005__UKR.pdf
